Сердечність – поза договором. До дня соціального працівника

Дві різні долі, характери та вік. Можливо, навіть вподобання та погляди на життя… Але є те одне, що об’єднує цих двох жінок: вони мають щирі серця та відкриті душі, не можуть пройти повз чужої біди та звикли жити не для себе – для інших.
Лідія Бєдна та Людмила Шелестова – соціальні працівники Територіального центру райдержадміністрації. Піклуватись про літніх, самотніх та хворих вони зобов’язані згідно своїх функціональних обов’язків та відповідно пунктів договору, що укладається із людьми, яким необхідне піклування. Але ніде, в жодній статті законодавства чи інструкції не йдеться про людяність, душевність, увагу та теплоту, із якими ставляться жінки до своїх підопічних. Добро і турбота, яку отримують літні, одинокі, хворі, здебільшого є найбільшою розрадою у їхньому самотньому житті, і цінується найвище.
Лідія Юлісівна працює соціальним працівником 13 років. 25 років до того вона віддала роботі із малятами – була вихователем в дитячому садочку. Жінка жартує – раніше піклувалась про дітей малих, а тепер дбає про дітей дорослих.
– Старенькі – вони ж і справді, мов діточки: іноді знаходяться в поганому настрої, хворіють, вередують, прагнуть наполягти на своєму… Але до всього цього вчишся ставитись із розумінням, до кожного знаходиш свій підхід. Адже, на жаль, часто виснажені непростим життям і хворобами, ображені на недбалих родичів, літні, одинокі люди мають досить складний характер. З ними не треба сперечатись. Головне – вислухати, підтримати, або й просто посидіти поруч. Іноді навіть доводиться виступати посередником між підопічним та його родичами, мирити їх. А з яким нетерпінням ці люди чекають на мій прихід! І не лише для фізичної допомоги. Більш за все одинокі цінують душевну розмову, прагнуть поділитись власними спогадами, дізнатись якісь новини… І хоча часом буває досить нелегко, натомість я отримую більше! Їхня вдячність та розуміння того, що ти зробив щось значуще, добре для конкретної людини дарує наснагу, підіймає дух! Хочеться далі працювати та допомагати людям! – відверто ділиться Лідія Бєдна, що працює в Мирному.
Думку продовжує її колега – Людмила Шелестова з Іллінки, яка обіймає на посаду соціального працівника 14 років. Турбота про немічних: малих та старих, – можливо, є для цієї жінки призначенням долі. Спочатку, як і багато інших матерів, вона дбала про своїх діточок, згодом довелось опікуватись хворим батьком. І хоча свого часу жінка закінчила кооперативний технікум, долю пов’язала зі служінням немічним людям. Бувало, в хвилини втоми чи розпачу, навіть покинути хотіла. Але думка про те, що старенькі самотні на якийсь час залишаться сам на сам із власними проблемами, не дозволила це зробити. «Мені заміну, звісно, найдуть, – думала вона, – але хворому чи літньому ліки потрібні вже зараз! І він вірить мені, чекає на допомогу! Я мушу!»
– В договорі чітко окреслено послуги, які надає соціальний працівник. Але іноді доводиться робити багато більше, ніж зазначено. Та й тепле, сердечне ставлення в документах не прописане, але ми стаємо для цих самотніх людей наче рідними. І ви знаєте, я теж «прикіпаю» до них душею! Це те, що не передбачено жодною угодою! – з теплою посмішкою розповідає Людмила Павлівна.
Лише кілька випадків зі свого професійного життя, якими щиро діляться ці жінки, достатньо, аби збагнути лише їхнє ставлення до професійних обов’язків, а й саму людську сутність соціальних працівниць, основою якої є чуйність, самопожертва та безкорисливість.
Інна МЕЛЬНИК


IMG_8544

IMG_8545

Інші новини: